У кінці липня минає минає сто днів як Мукачівську райдержадміністрацію знову очолює В.І.Лазар. Про те, над чим він працює, у чому бачить упущення, які намітив підойми аби змінити ситуацію на краще, що треба зробити, аби жителі району відчули конкретну турботу влади ведемо розмову з головою райдержадміністрації.

– Василю Івановичу, хоча сто днів – не час робити якісь підсумки, але це достатній термін аби розібратися в ситуації. Певно ви зробили відповідну «ревізію», бо добре пам’ятаєте яким залишили район наступникам при першому вашому керівництві райдержадміністрацією. І розібралися, що сьогодні дісталося від них у «спадок».
– Враження далеко не мажорне. Боляче усвідомлювати, що тоді міцні, перспективні господарства нині скотилися у боргову яму або стоять на самісінькому її краю. Команда, яка щойно відійшла від керма, падіння пояснює буянням кризи. Згоден, криза не дає розвернутися навіть тим, хто стояв міцно. Та чи у всьому слід винити кризу? Думаю, що ні. Бо  переконуюсь, що економіка району більше постраждала від поверхневих, несвоєчасно вжитих заходів. Не допустимо підміняти дію економічних законів політичними гаслами. Бо за такого «керування» розвал неминучий.
І те, що економіка району не впала на коліна, заслуга не моїх попередників. Доземно вклоняюся й дякую тим керівникам, мудрим, працьовитим, наполегливим, які не дали розвалитися підприємствам, господарствам, зуміли зберегти трудові колективи. Саме на них працьовитих, знаючих, відданих обраній справі і тримається економіка району. Сто днів, ця данина зарубіжній моді -  не час для підведення підсумків. У кінці року буде про що поговорити. А сьогодні в дуже непростих погодніх умовах, збереженні кризових явищ, маємо усім миром працювати. Бо тільки життя, наполеглива робота показують, хто чого вартий.
– Але певні зміни ви побачили, вони не могли не статися…
– Так. Радує, що з часу першого мого головування у райдержадміністрації, жителі району стали мудрішими, обачливішими. Тоді більше зустрічав таких, які ставилися до влади як герої фільму «Весілля в Малиновці». Мирилися з будь-якою владою, приймали те, що їм пропонувалося. Сьогодні ж повірять тому, чиї справи гучніші за слова. Докажи ділом –  і тобі повірять.
Тому абсолютно переконаний, що сьогоднішній голова райдержадміністрації, його заступники – не кабінетна номенклатура. З кабінету, на якому б високому поверсі він не знаходився, життя людей не побачиш. Так сталося, що певний час я працював сам, без заступників. Та як тільки їх дочекався, зібрав апарат райдержадміністрації  і поставив вимогу: де жителі району з їх проблемами, там маємо бути й ми. Бо головне сьогодні, що несеш, що пропонуєш людям, а не в якому сидиш кабінеті. Працюй до сьомого  поту, навіть у вихідні, відробляй гроші які тобі платить народ. Ти для народу, а не народ для тебе.
За найменшої нагоди прагну побувати в селах, у господарствах, зустрітися з жителями району, пройнятися їх турботами, вислухати мудрі поради. Ті зустрічі нічим не замінити. Бо тільки живе спілкування – великий потенціал для творчості, плідної роботи в інтересах трударів.
– По всій країні готуються до виборів. Кого б ви хотіли бачити в сільських, районній, обласній радах?
– Тих, кого обере народ. Але це мають бути люди достойні, які уміють  твердо, неухильно відстоювати інтереси простих трудівників. Депутати мають бути людьми слова. Тільки таким повірять, за такими підуть. На жаль, обіцяльників – по поменшало. І в ході передвиборного марафону  їх кількість зростатиме. Майже усі ті, хто сьогодні при владі, знову забажають заручитися мандатом довір’я. От взяти б їх минулу передвиборну програму і звірити наобіцяне з виконаним. Одразу стане ясно – хто чого вартий.
Мої зустрічі за ці сто днів з жителями району переконують, що так і буде. Люди конкретно спитають з обіцяльників – ми тобі довірили, обрали в раду, а що ти доброго вчинив у наших інтересах? І зроблять висновок, а чи варто довірятися пустопорожнім обіцяльникам які, заручившись мандатом довіри, забули, аж до нинішньої виборчої кампанії, за виборців. Розібралися люди й з тим, як і коли «багаті поділяться з бідними». Сьогодні тих, хто віддасть свій голос за кандидата що запропонує кілограм гречки, рису, макаронів, пляшку олії суттєво зменшилося й наближається до нуля. Жителі Мукачівщини не бажають бути обманутими, ошуканими…
– І все ж, Василю Івановичу, ви, зустрічаючись з жителями сіл, визначили для себе те, найголовніше, що турбує людей, що слід зробити у першу чергу…
– Продовжити газифікацію сіл району. Жителі сіл мають в своїх оселях мати газ. Блакитне паливо сьогодні не якесь «цивілізоване благо», це перша необхідність. І постараюсь, аби газ дійшов до плити у якомога більше осель району…
– Розраховуєте на інвесторів, чи якісь інші джерела фінансування?
– Певні кошти держава виділить. Тож треба їх використати максимально ефективно. Тепер головне, нам треба навчитися заробляти гроші самим. І не чекати манни небесної. Бо яким би благородним і чесним та порядним інвестор не був, але він, перш за все, капіталіст, чи як тепер модно говорити, бізнесмен. А вони уміють рахувати кожну копієчку. Він, вкладаючи у якусь справу кошти, хоче мати якнайбільшу віддачу. На жаль, ми ще не розпрощалися з казками. Немає в світі щедрих інвесторів безкорисливо готові вкласти гроші, аби ми жили заможно.
Ви помітили, що наш Президент Віктор Федорович Янукович, не розсипається обіцянками, а  діє практично, вишукує можливості якнайшвидше вивести країну з економічної депресії. Це – нелегко. Ось і допоможімо собі самі, а заодно і йому допоможімо. Працюймо ефективно, трудімося на повну силу, не покладаючи рук. Тоді й зарубіжний інвестор, побачивши на що ми здатні, прийде до нас, вкладе гроші. Треба самим вчитися заробляти. Нелегка то справа. Бо чесним, працьовитим ще дуже багато нечесних, хитрих, супротив чинять.
Подивіться, що твориться на зеленому ринку. Привозить жителька району кілька кілограмів моркви, огірків, помідорів, цибулі, чи пляшку-дві молока, грудку сиру, сметану… А стати їй, трудівниці із загрубілими від роботи руками, ніде…Місця зайняті перекупниками. Примоститься десь у куточку. Міліціонери її звідти як порушницю видворяють. Ромським гешефтникам, що торгують одягом, взуттям, товарами далекими від продукції сільського господарства, слова не скажуть. А бабусю сердешну виганяють на вулицю Габермана, під дощ, у сніг, на мороз чи спеку. У пару сантиметрах від розкладеного товару котять легковики…
Нарікають трудолюбиві селяни й на паритет цін, який не на їх користь. Нелегка то справа вигодувати бичка, кабанчика, чи виростити птицю, утримувати корову. Продати м’ясо, чи худобу – ніде. Заготівельники живності дають сміхотворну ціну – 10-12 гривень за кілограм живої ваги тварини. А за кілограм м’яса покупцеві треба викласти близько 50 гривень! Хіба селяни не здавали би молоко, м’ясо якби було куди та ще й одразу розраховувалися з ними заготівельники. Ось і думаю, що без молокозаводу, м’ясокомбінату, хай і невеликої потужності, але районові не обійтися…
– Багато хто покладає надії на туризм. Приїде багатий турист, помилується нашими Карпатами…
– Проїдеться нашими невпорядкованими дорогами, намилується пнями на лісосіках, пройдеться вздовж потоків, береги яких геть захаращені сміттям, задивиться на забур’янені поля… Такою «екзотикою» хіба що туристів з Крайньої Півночі привабиш. Щоб до нас прийшов багатий турист, треба зробити дуже  багато! І найперше, розібратися з лісозаготівельниками, роботою пилорам. Спитайте у «лісозаготівельників» перш аніж направитися в ліс валити дерева, скільки гектарів заліснили? Впевнений, що на це запитання відповіді не почуєте. Треба нам уже дбайливими господарями бути. Зрубаєш дерево тільки  тоді коли прозвітуєш, і покажеш, що посадив три – п’ять саджанців. Бо тут безлад. Сьогодні поспішають зрізати, вивезти деревину. Ніколи навіть прибрати лісосіку після себе, заліснити її. Не чинімо як перед кінцем світу, подумаймо й про дітей своїх, онуків, правнуків.  Що залишимо їм: квітучий край чи пустелю?
Маємо навести порядок і в землекористуванні. Сьогодні тут не все гаразд.
Думаю, що в наших селам багатьом треба почати з екології душі. Тоді не будемо під покровом ночі нести сміття з власної оселі, від двору на берег річки, потока чи в найближчий лісок.
Тепер розглядаємо питання по спорудженню заводу по переробці сміття. Інвесторам потрібна територія. Ми запропонували підприємцям забирати сміття з наших сіл. Щоб було як у Мукачеві, де вже цим питанням займаються серйозно.
Маємо бути готовими до повеней. Треба негайно взятися до розчищення русел потоків, річок. У попередньої влади руки до цього важливого питання не доходили. Споруджувати дамби без державної підтримки нам не під силу. Але прочистити русла можна і своїми силами.
Серйозну тривогу викликають склади хімічної боротьби з шкідниками врожаю, що «зберігаються» ще з часів Радянського Союзу. Їх вивезення й знешкодження без державного фінансування неможливі. Тож доведеться і нам попрацювати. І наполегливість виявити аби екологічна ситуація в районі змінилася на краще.
– Ви очолили райдержадміністрацію незадовго до всенародного святкування 65-річниці Великої Перемоги, потім було 65-річчя возз’єднання Закарпаття з Україною. Безсумнівно, що мали зустрічі з ветеранами. Що винесли з тих зібрань?
– Нинішній рік оголошено роком ветеранів Великої Вітчизняної війни. І коли зустрівся з ними, то відчув сум на серці. Як багато з тих, які  були  на зустрічі за мого першого керівництва райдержадміністрації уже переступили межу вічності. Можливо дехто з них відійшов з деякою образою на душі, вони уже не скажуть, не пожаліються. Наше старше покоління, яке у надзвичайно важкому двобої з фашизмом завоювало Перемогу, дало мирне життя народові й країні достойно кращого життя, більших турбот. Усе це передбачено Розпорядженням № 919 від 14 квітня 2010 року підписаного Премєр-міністром України Миколою Азаровим. Тут широкий спектр турботи про творців Великої Перемоги: забезпечення ветеранів медичними препаратами, кого належить – автомобілями, житлом, санаторно-курортним лікуванням, виплати разової річної допомоги… Скаржилися ветерани, що попередня влада свідомо не виконувала чинне законодавство в частині їх соціального захисту. Ось ми й повинні зробити все, щоб проявити максимум турботи про тих, хто відстояв країну, розгромив фашизм, і забезпечив нам тривалий мир, змогу вчитися, працювати, виховувати дітей. Не забуваймо, що ми в неоплатнім боргу перед тими, хто воював з фашизмом, і маємо робити все можливе, щоб на Мукачівщині справді ніхто не був забутий і ніщо не поринуло у забуття. Ще раз слід подивитися у якому стані пам’ятники в наших селах, чи ухожені могили померлих, а головне, як молодь виявляє турботу про тих, хто бився з фашизмом.
Бо, розв’язуючи соціальні проблеми людей старшого покоління, не маємо права оминати питань виховання підростаючої зміни. Патріотами не народжуються. Ось чому маємо подбати аби єднання між старшим поколінням і молоддю було нерозривним. Закарпатці навчилися шанувати традиції, дотримуватися їх. А нашому народу, його мудрій педагогіці притаманні першовитоки духовності, звернені до свого коріння. Повага до старших виховується в сім”ї, жодна дитина в селі не пройшла повз старшу людину аби не привіталася чемно.
Пригадайте, скільки в нас було передовиків виробництва, майстрів високих врожаїв. З  48  Героїв Соціалістичної праці в нашій області, майже половина була з Мукачівщини. У кожному господарстві, кожному селі були гвардійці труда. А хто згадає про них сьогодні? Як живуть, якої потребують допомоги. Тож планую і з ними зустрітися, вислухати їх мудре слово.
– Василю Івановичу, ви окреслили чимале коло питань якими буде займатися очолювана вами райдержадміністрація. Завдання не прості. Блаженний Августин частенько звертався до Господа такими словами: «Боже, дай мені силу звершити те, що я зможу звершити. Дай спокій пройти повз те, чого звершити не можу. І дай мудрість відрізнити перше від другого». Чи ви зробили схожий поділ на те, що можете зробити сьогодні, завтра, а що можна відкласти на потім?
– Прохання святого до Господа нашого й справді дуже щире і корисне всякому посадовцю. Те, що я сказав, лише мала частка з великої програми дій. Одній людині це явно не під силу. А злагодженій, дружній команді, при підтримці жителів Мукачівщини, вдасться зробити багато. На це сподіваюся, до цього прагну.
– Дай вам, Боже, сили, здоров’я, натхнення на здійснення всього задуманого, а від жителів району підтримки та співпраці.
– Дякую.

Записав інтерв’ю 
Михайло БЕЙРЕШ,
член Національної Спілки журналістів України.