Суспільство >> «Золота бджола»
|
03 березня 2012 |
Мій знайомий – цікавий співрозмовник і давній шанувальник бджіл і, звичайно, меду. Залишитись на зиму без меду для нього справжня трагедія. Як перевізник, він часто буває за межами області. У травні минулого року в дорозі познайомився з росіянами, які везли пакети бджіл до Росії. Хоч і знав про вивезення наших бджіл до Сибіру, та не міг приховати перед гостями свого здивування: за тисячі кілометрів везти бджоли, невже там нема своїх, і чому саме з Закарпаття?
– Звичайно є, але не такі, як наші. Сформовані в суворих умовах Карпат з затяжними зимами, нестійкою погодою влітку, вони весною надзвичайно швидко розвиваються, здається, поспішають, адже літо таке коротке! Запізниться пасічник на день-два з оглядом сімей після першого обльоту, і у вуликах його чекає приємний сюрприз – у щільниках свіжий пилок та виблискує нектар. Чи не дванадцять місяців постаралися? Адже навколо ще сніг лежить. Хоч вдень сонечко і пригріває, та ночі з морозцем. Придивишся до метушні біля льотка: майже кожна бджола повертається із обніжжям. За тиждень-два вулики кишать бджолою – встигай підставляти рамки, бо місця вже не всім вистачає. От вам і суха фраза з посібника: «здатність до інтенсивного весняного розвитку»! А ще наші бджоли надзвичайно працьовиті. Як добрий господар, з раннього ранку до пізньої ночі вони в роботі. Найменша пожива їм в радість. Якщо до цього додати миролюбність та малу мрійливість – ось вам і причини популярності нашої бджоли не тільки в Україні, але й далеко за її межами.
Сьогодні кожен пасічник знає про такі унікальні в порівнянні з іншими породами здібності нашої карпатки чи карпатянки. Та варто пам’ятати, що без серйозного наукового вивчення, вдосконалення, створення чистопородних репродукторів, вона б і сьогодні залишалася просто сірою місцевою бджолою.
Системне вивчення нашої бджоли, популяризація її серед бджоло- господарств України та республік тодішнього Радянського Союзу розпочалося в 60-ті роки. Не буде перебільшенням сказати, що найвагоміший внесок у цю справу зробили знані не тільки в Закарпатті науковці і пасічники – практики Віктор Петрович Пилипенко та Василь Антонович Гайдар.
З Віктором Петровичем познайомився, коли він працював директором Мукачівського бджолокомплексу. Від нього отримав і перші практичні поради щодо роботи з бджолами.
Народився Віктор Петрович Пилипенко на Донеччині в сім’ї шахтаря. Після закінчення школи влаштовується працювати на вугільну копальню. Важкі умови праці призвели до хвороби суглобів. Роботу в шахті довелося покинути. Чи не стаття про ефективність лікування такої хвороби бджолоужаленням привела Віктора Петровича до бджіл.
Спочатку курси пасічників у Києві, далі заочне навчання в Українській сільськогосподарській академії. Закінчивши академію, відмовляється від вигідної пропозиції працювати зоотехніком у Рівненській бджолоконторі, їде на Закарпаття, аби досліджувати місцеву бджолу. Тут бере участь у створенні обласного бджолорозплідника, директором якого буде майже півтора десятиліття.
Карпати назавжди замінять терикони Донеччини, а вивчення карпатських бджіл стає справою його життя. Чи не найкращим свідченням любові до карпатки є фото, на якому Віктор Петрович з роєм, що привився на його оголеному плечі.
Навчання в інституті вдосконалення техніків-пасічників у с. Рибне Рязанської області, захист кандидатської дисертації і подальша робота на кафедрі бджільництва Московської сільськогосподарської академії імені К. А. Тимірязева допомагають вченому зрозуміти унікальність карпатської бджоли в порівнянні з іншими породами бджіл, розповсюдженими в Україні та інших республіках тодішнього Радянського Союзу, спонукають до організації лінійних репродукторів карпатських бджіл у Закарпатській області та створення суцільних масивів наших бджіл в інших областях зони Карпат.
Старійшина українського бджільництва продовжує займатися науковою роботою у відділі селекції і репродукції карпатських бджіл ННЦ «Інститут бджільництва ім. П.І.Прокоповича УААН», працюючи над вдосконаленням раніше відселекціонованих та створенні нових типів карпатських бджіл.
У кількох кілометрах від Мукачева село Шенборн, у якому віддавна компактно, як прийнято говорити, проживають німці. На околиці цього затишного поселення і обійстя Василя Антоновича Гайдара.
Зі славної Миргородщини занесла його доля на Закарпаття. Василь Антонович любить згадувати, як він «випадково» опинився у Шенборні.
Навесні 1978 року знайомого колгоспного пасічника Павела Пецу Василь Антонович застав розгубленим: із ста двадцяти сімей пасіки із зими вийшло нормально п’ятнадцять, ще двадцять мали жменьку бджіл із маткою. Старий німець боявся розправи влади за загублену пасіку.
То були часи, коли пасіки масово гинули від кліща-паразита вароа. Якісь мудрі голови надумали восени 12 разів обкурювати бджіл фенотіазіном. За порадою місцевого зоотехніка пасічник так і зробив. На цей раз німецька педантичність підвела: бджоли отримали надмірну порцію отрути і осипалися. Василь Антонович заспокоїв колегу:
– З бджолами можна завжди домовитись, а ось з начальством – то вже серйозне питання…
Оглянувши разом із Павелом Йогановичем пасіку, порадив добре утеплити гнізда, якщо треба підгодувати. Сім’ї поступово нарощували силу, у травні пасічник зробив відводки. І за літо пасіка була відновлена.
Через якийсь час син Пеци повідомив Василю Антоновичу:
– Батько зібрався виїжджати до Німеччини. Залишається будинок. Може, ви вселитесь? Матимете гроші, то заплатите. Нам не горить.
Гайдар прийняв пропозицію. І став «чужий українець» полтавським нім-цем у вже тепер рідному Шенборні.
На Закарпатті випускника Гадяцької однорічної сільськогосподарської школи, Полтавського та Всесоюзного сільськогосподарських інститутів, аспірантури Московської сільськогосподарської академії ім.. К.А.Тимірязева чекала цікава робота.
Захистивши кандидатську дисертацію на тему «Розробка технології виробництва і використання безсотових пакетів карпатських бджіл», у середині сімдесятих років Василь Антонович провів велику організаторську роботу по її втіленню у виробництво. Це був той рідкісний випадок, коли наука робилася не заради наукових звань, а була спрямована на користь людям. Завдяки його наполегливій праці вперше в Україні було налагоджено масове виробництво безсотових пакетів.
Карпатська бджола ідеально підходила для пакетної справи. Віктор Петрович Пилипенко згадує, як у 1966 році відомий російський учений професор Г. А. Аветисян, повертаючись з Румунії, де брав участь у засіданні Ради Апімондії, зробив зупинку на Закарпатті. Миролюбність місцевих бджіл, висока зимостійкість, інтенсивний весняний розвиток, заповзятливість у пошуках джерел медозбору, тривалість їх льотної діяльності настільки вразили вченого, що він вигукнув: «Та це ж золота бджола!»
І справді, на медозборі в умовах Західного Сибіру наші бджоли у два-три рази переважали місцевих та завезених із Північної Осетії сірих гірських кавказьких, вихід товарного меду становив 100-150 кг на сім’ю.
Це була справжня революція у бджільництві нашого краю. Рентабельність пасік, які займалися виробництвом пакетів, зросла на 50 %. Здавалося б, відбираючи пакети, пасічник ослаблює сім’ї, зменшується вихід товарного меду. Та на практиці виходило навпаки: сім’ї, з яких відбирали пакети, давали на 5-10 кілограмів меду більше, ніж ті, від яких пакети не відбиралися.
Карпатські бджоли користувалися шаленим попитом, який неможливо було задовольнити.
В останні десятиліття вчений розробляє програму «Селекція бджіл у напівзакритій мікропопуляції», яка допомагає найповніше зберігати генофонд карпатських бджіл. Було створено пасіки чистопородних високопродуктивних типів карпатських бджіл «Вучковський», «Колочавський», «Говерла», «Рахівський», «Синевир».
Найважливішим своїм досягненням , справою всього життя Василь Антонович вважає збереження для майбутніх поколінь унікальних карпатських бджіл.
З ініціативи В. А. Гайдара і В. П. Пилипенка у 2006 році в Мукачеві була проведена міжнародна конференція «Сорок років системного вивчення карпатських бджіл», у якій взяли участь представники Росії, Білорусії, Молдови, Польщі, всього 150 учасників.
Свій досвід роботи вчені передали не одній сотні учнів, ними видано десяток книг, надруковано понад сотню наукових статей.
Шановані науковці – почесні члени міського Товариства пасічників. У даному випадку «почесний» не означає посаджений у президію на якісь свята. Майже жодні збори Товариства не обходяться без виступів Віктора Петровича та Василя Антоновича. Слушні поради вчених стали в нагоді не одному пасічнику.
Враховуючи вагомий внесок В.П. Пилипенка і В.А. Гайдара у розвиток бджільництва в Україні та з нагоди 75-ти та 70-тирічного ювілею, пасічники Мукачева виступили з ініціативою порушити клопотання перед Адміністрацією Президента України про відзначення видатних вчених державними нагородами.
З ініціативи голови Мукачівського товариства бджолярів Кречковського Валерія Йосиповича підготував Є.Русин.
постiйна адреса: http://gazeta-mukachevo.com/2012/03/03/3034/
| на головну >> |
