МІСЬКРАЙОННА ГАЗЕТА

Історія >> «На детстве моем войны отметина»

30 вересня 2009

Версія для друку

З 9 по 12 вересня в Саратові (Російська федерація) уже втретє в цьому місті проходила конференція Міжнародної Спілки колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів.

Проаналізовано характер Другої світової війни і роль СРСР у розгромі фашизму, дано оцінку злодіянь нацистів, зокрема, проти дітей, наголошувалось на недопустимості перегляду історії і підсумків Великої Вітчизняної війни, визначено завдання Спілки колишніх малолітніх в’язнів фашизму в справі відвернення нових загроз від неофашистських угруповань.

Успішній роботі конференції сприяла зразкова підготовка зборів. Учасникам форуму, делегатом якого був і я, було забезпечено комфортабельні умови проживання й усе необхідне для вироблення насиченої програми для подальших дій. І голова Міжнародної спілки МВФ М.А.Махутов, і ті, хто брав участь в обговоренні його доповіді щиросердно дякували губернатору Саратовської області П.Л.Іпатову, представникові служби соціального розвитку В.В.Чернишову, голові саратовської організації КМВФ А.В.Родіні, керівнику міського музею КМВФ «На детстве моем войны отметина» А.В.Родіні, усім членам оргкомітету за забезпечення бездоганної роботи форуму.

Прийнято звернення до Президентів країн колишнього Союзу РСР з пропозицією забезпечити дотримання норм Законів про соціальний захист жертв нацистських переслідувань, урівнювати їх у правах з ветеранами війни. А також, враховуючи похилий вік і підірване здоров’я, запропоновано конкретні дії по розширенню пільг цій категорії громадян.

Вічна тема буття

– Знову про війну?

І знову, знову про війну, щоб попередити оті гарячі голови – ми не допустимо більше такої кровопролитної бойні, яка сімдесят років тому втягнула в себе 61 державу, понад 110 мільйонів солдат і яка зробила 90 мільйонів людей каліками, 60 мільйонів знищила, вдавила своїми смертоносними гусеницями в землю, кинула в небуття. Більше половини з них люди колишнього Союзу РСР. Та справедливість восторжествувала. Це наші діди-батьки розтрощили головного агресора й звільнили людство від фашизму. Навіть колишній недруг СРСР відомий політичний і державний діяч У.Черчіль признав, що власне Радянський Союз випустив кишки з гітлерівської воєнної машини. Ми – жива сторінка історії і від нас, останніх живих свідків найжорстокішої війни, від того, яку пам’ять залишимо в спадок підростаючому поколінню великою мірою залежатиме як світ сприйматиме нашу державу, яке майбутнє чекає на людство.

Не забуваймо: «Якщо в держави немає історичної пам’яті, така держава розпадається. У неї немає майбутнього». (Д.А.Медведєв). Наша пам’ять, як і система управління нестабільні. Засоби масової інформації широко і беззастережно пропагують насилля, цинізм ігноруючи тією суттю, що власне вони являються однією з важливіших ланок в системі стосунків, формуванні свідомості. На руйнування патріотичного умонастрою молоді вкладено колосальні кошти, видано сотні книг, засновано немало періодичних видань, знято сотні фільмів, зміст яких порочить досягнення соціалістичної системи, добрі традиції. Подолати ж цю розпусту буде дуже важко. Те, що уруйнувалося і руйнується за великі кошти не може бути відновлено безкоштовно.

Докоряють колишній Союз тим, що Велика Перемога дісталася «горами трупів». Так, були такі «гори», але ж вони зводилися фашистами і їх поплічниками не тільки з радянських солдатів, а й з убитих дітей, матерів, стариків, з тих, хто не підкорявся, хто відстоював свою Батьківщину.

Не можна підрахувати скільки смертоносної вибухівки було скинуто зокрема на саратовську землю. Але головна артерія, яка живила Сталінградський фронт – трьохкілометровий залізничний міст через Волгу вцілів, що в основному й забезпечило корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни. Оборона його була такою, що ні один фашистський стерв’ятник не скинув свій бомбовий вантаж на стратегічну переправу.

Так, Перемога далася нам дорого. Дуже дорого. І фронту, і тилу. Тільки народ колишнього Радянського Союзу заплатив за Перемогу 27 мільйонами життів, з яких 19 мільйонів – мирні люди. І в пам’ять тим, які «смерть попрали смертию своей», і тим, хто вцілів саратівці спорудили єдиний в своєму роді пам’ятник – висока трьохколонна стела підтримує ключ журавлиний у вирій. Вдивляєшся в той ансамбль, а серце стискає мелодія за Гамзатовим:

«Мне кажется порою, что солдаты,

с кровавых не пришедшие полей,

Не в землю нашу  полегли когда-то,

А превратились в белых журавлей.

Не потому ль так часто и печально

Мы замолкаем, глядя в небеса»…

На цій площі горить Вічний вогонь, тут доглянуті клумби, біля підніжжя завжди живі квіти. Вінчальні пари тут завжди фотографуються, і проголошують клятви кохання. Наречені обіцяють бути достойними матерями. Матерями такими, як і минулої війни звалили на свої тендітні, але незламні плечі всі тяготи того чорного лихоліття і повоєнні відбудови. На жаль, сьогодні ми не можемо похвалитися достойним пам’ятником матері, творцеві життя, продовжувачу роду людського, ради чого вона готова жертвувати собою.

– … Мама стояла за верстатом, а її немовля лежало біля неї в ящичку з лахміттям, – розповідає колишній в’язень концтабору І.І.Мельник. – Та фронт був нерівним, і вона опинилася в таборі. Там наглядач прострелив її маляті голівку лише за те, що дитя весь час плакало від голоду. Мама рвала на собі волосся з відчаю. Інша мама кинулася в ополонку, куди фашист кинув її немовля…

Мати і дитя – єдинокровне нерозривне ціле, благословенне Богом тіло, яке робить на землі життя вічним. Наруга над ним найбільше зло, яке не може бути безкарним. Це треба пам’ятати і створити пам’ятник матері. Пам’ятник не тільки милий, гарний, як у Мукачеві, Керчі, а й Матері-борцю, відчайдушній героїні. І дітям, які в тій війні, за загальним визнанням пострадали найбільше.

Чому найбільше?

Діти ще «зеленим» незміцнілим організмом брали участь у бойових діях, партизанили, віддавали сили й підривали своє здоров’я на промислових підприємствах. І фашисти не щадили їх. Дітей забирали гуртом, вивозили з матерями, томили в таборах смерті, винищували. Тільки в таборі Освенцім заморено і вбито понад 800 тисяч дітей. А як пострадали ті, що вижили.

Насильне розлучення дитини з матір’ю рівнозначне загибелі особистості. Як запевняє професор Л.М.Тимощенко, яка займалась дослідженням повоєнного проживання колишніх малолітніх в’язнів нацистських таборів Прибалтики, тривале перебування в фашистському концтаборі, існування між життям і смертю руйнує не тільки внутрішнє, а й зовнішнє світосприйняття. Позбавлені симптомів радості такі діти не знають і не сприймають іграшок, ігор. Та й звідки. В їх денному раціоні 75 грамів хліба. Тільки ті з них, хто залучався до роботи, одержували по 150 грамів хліба. У виснаженого організму відсутній потяг до товариства, а часта загроза покарання «отупляла» життєву реакцію. Діти ставали чужими самому собі й уже в такому віці виглядали сумними, затурканими ніби паралізованими маленькими старичками. За таких обставин виникало багато захворювань, що знизило тривалість життя колишніх невільників в середньому на десять років. Та й вижило колишніх малолітніх в’язнів концтаборів лише десять процентів. В дорослому віці багато з них страдає імпотенцією і безпліддям. Найприкріше ж те, що усі табірні хвороби передаються по спадковості.

Рівень людяності – критерій буття

Першими втрапили до гітлерівської програми масового винищення – євреї. Лиш дуже незначну частину їх рятували місцеві мешканці інших національностей. Але мало. Чи не більше було фактів зради, помсти, навіть мародерства. Нерідко сусіди видавали євреїв поліцаям, і трагедію холокосту спостерігали байдуже.

– Коли нас фашисти гнали через село Мостове на Одещині, селяни, які стояли обабіч дороги, вимагали віддати їм наші речі. Окремі навіть нахабно зривали з нас шапки, хустки, мовляв, вони вам уже не потрібні. Вас за селом усіх розстріляють… Я чудом уцілів у тій бойні, – розповідає колишній в’язень гетто С.П.Сушон.

І німці не всі були гітлерівцями. Поховання наших співвітчизників у Німеччині зразково доглядаються. І це багато про що говорить.

– Коли нас у 1943-му переганяли з одного табору до іншого, селяни виносили до дороги капусту, брукву, картоплю, кольрабі, буряки…

Тоді й мені дісталось три картоплини. А в травні 1945 року, одержавши наказ Гітлера на знищення всіх концтабірників, нас загнали в трюми кораблів у порту Гамбурга з метою вивезти в море. Та раптом налетіли американські літаки й розбомбили флот. На морське дно разом з останками кораблів «лягло» сім тисяч в’язнів концтабору «Ноєнгамме». Не багатьох нас викинуло в море живими. Звільнившись від одежі, спробували пливти до берега. Та навряд чи добралися б до нього немічні, знесилені. Коли бомбардувальники відлетіли, німецькі рибалки своїми маленькими човнами кинулись нам назустріч і живих підібрали. Потім дали одежу, нагодували, – згадує колишній в’язень концтабору П.С.Хорунжий.

Згадує для того, щоб нагадати нам: ми про це знаємо. Тож пам’ятаймо, вчімося і вчімо людяності, бо тільки вона плодоносить зернами щастя. А без щастя, без доброти немає радості, немає життя.

Микола

Літковський,

голова Мукачівської міської організації УСВЖН.

Теги: ветерани, Друга Світова Війна, концтабір

на головну >>